Журнал "Родослав"

Всі генконсульства Польщі призупинили роботу через обстріл у Луцьку

Igor — Wed, 29 Mar 2017 18:57:39 GMT

Про це повідомляється на сайтах дипломатичних представництв.

Генеральні консульства Республіки Польща в Києві, Одесі, Харкові, Вінниці, Львові, Луцьку припинили сьогодні роботу.

"Повідомляємо, що 29 березня 2017 року Генеральне консультство РП у Львові не приймає відвідувачів", - йдеться у повідомленні.

Такі самі повідомлення розміщені на сайтах Генконсульств Польщі у Києві, Вінниці, Луцьку, Одесі та Харкові.

Зазначимо, що уночі, 29 березня, невідомі стріляли в будівлю Генерального консульства Польщі у Луцьку.
Міністр Клімкін назвав нічні події біля консульства підлою провокацією.
Консул Польщі у Луцьку Кшиштоф Савіцкі заявив, що нічний напад на приміщення консульства був терористичним актом.
Служба безпеки не відкидає версію спланованого теракту проти консульства Польщі у Луцьку, який могла організувати Росія.
Посол України в Польщі Андрій Дещиця заявив, що за інцидентом у Луцьку стоїть Росія.
Мазовецький закордонний відділ Департаменту з питань оргзлочинності і корупції Національної прокуратури Польщі розпочав слідство у справі обстрілу Генконсульства Польщі в Луцьку.

Сьогоднішні події показали всю недолугість цієї української влади. Порошенко зі своєю командою - це крах українській державності. Польща - це країна, яка всіма своїми діями підтримувала нас у всіх незгодах. Це був наш товариш в європейському товаристві, куди ніхто нас не хоче пускати. І сьогодні націоналісти ( я так думаю, що із повної згоди влади) провели теракт, який перекреслив дружні відносини з нашими сусідами. Величезна кількість українських громадян, які планували на заробітки до Польщі, тепер можуть втратити таку можливість. Це є теракт проти українського народу. Розумні люди мали би вийти на вулиці та змести цих недолугих та тупих політиків. Невже в Україні вже не має розумних людей?

МЗС Польщі викликало посла України через обстріл консульства у Луцьку

Igor — Wed, 29 Mar 2017 18:50:24 GMT

МЗС Польщі підтвердило обстріл свого консульства у Луцьку і викликало у зв'язку з цим посла України Андрія Дещицю.

Про це йдеться у повідомленні МЗС Польщі.

"Ми підтверджуємо, що після півночі за місцевим часом 29 березня в будинку генерального консульства в Луцьку дійшло до вибуху", - йдеться у повідомленні.

"До МЗС викликано посла України в Польщі. Наше посольство у Києві також заявить ноту протесту в МЗС України", - додали у відомстві.

В МЗС Польщі також повідомили, що внаслідок вибуху ніхто не постраждав.

"Ми очікуємо, що українські служби забезпечать більш ефективну охорону дипломатичних установ. Ми також очікуємо якнайшвидшого з'ясування обставин події і затримання виконавців.

Як повідомлялося, вночі 29 березня невідомі обстріляли приміщення генерального консульства Польщі в Луцьку, розташоване на вулиці Дубнівській, 22б.

Консул розповів поліції, що охоронці приміщення почули вибух.

У даху приміщення консульства - діра, вікно під цим місцем розбите.

Судячи з величини отвору в даху, припускають, що стріляли з гранатомета або якогось іншого "серйозного озброєння".

www.eurointegration.com.ua

Росія просила докази: Під Дебальцевим загинули бойовики з РФ

Igor — Sun, 08 Feb 2015 13:57:52 GMT

Неподалік Дебальцевого українські військовослужбовці вилучили у загиблих бойовиків документи, що засвідчують, що вбиті бойовики були росіянами.

Про це у ході брифінгу заявив керівник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.

"Зокрема, Євген Миколайович Бугров, народжений 23 липня 1976 року, та зареєстрований у місті Тюмень, був бійцем так званої "ДНР". Про це свідчить відповідний "військовий квиток" та сучасне спеціалізоване обмундирування російської морської піхоти", - заявив Лисенко.

У іншого знищеного бойовика бандформування "ДНР", Івана Михайловича Будриса, нібито за паспортом громадянина України, знайдене страхове свідоцтво обов’язкового пенсійного страхування Російської Федерації, виписане на його ім’я.

Як відомо, 7 лютого у ході виступу у Мюнхені на безпековій конференції президент Петро Порошенко продемонстрував паспорти та військові квитки російських військових, які "заблукали в Україні", та були затримані українськими силовиками.

Згодом російські ЗМІ повідомили, що представники РФ, які були присутні на конференції у Мюнхені "попросили українську сторону надати реальні копії документів з прізвищами, оскільки такі бланки (паспорти), які були продемонстровані, можна купити і на ринку".

"Реальних доказів немає, станом на 8 лютого українська сторона не змогла надати копії цих документів", - заявив директор другого департаменту СНД МЗС РФ Віктор Сорокін.

Окрім того СБУ регулярно оприлюднює записи аудіоперехоплень проросійських бойовиків, що свідчать про присутність та військову діяльність на території України саме російських військових. Зокрема, напередодні СБУ оприлюднила аудіозапис, що свідчить: РФ приховує факти загибелі росіян в Україні, впровадивши схему підміни документів на тіла загиблих.

Українська правда

Путін вже натякнув, що "мирна зустріч" у Мінську може не відбутися

Igor — Sun, 08 Feb 2015 13:47:11 GMT

Петро Порошенко, Володимир Путін, Ангела Меркель та Франсуа Олланд домовилися провести зустріч у Мінську 11 лютого "за умови узгодження низки позицій".

Про це під час зустрічі з президентом Білорусі заявив президент РФ Володимир Путін.

"Хотів би проінформувати вас про те, що я щойно завершив розмову з колегами з Києва, Берліна і Парижа в так званому "нормандському форматі". Ми домовилися про те, що постараємося організувати зустріч у такому ж форматі між главами держав і урядів у Мінську, будемо орієнтуватися на середу (11 лютого), якщо до цього часу вдасться узгодити ряд позицій, які ми останнім часом інтенсивно обговорювали", - заявив Путін, пише РІА "Новости"

Як відомо, раніше у прес-службі Порошенка повідомили, що за підсумком телефонної розмови у "нормандському форматі" сторонидійшли згоди провести зустріч у Мінську 11 лютого.

Також сторони домовились провести експертні консультації у Берліні представників МЗС 9 лютого та зустріч Тристоронньої контактної групи 10 лютого за участі підписантів Мінських домовленостей.

Бойовики обстріляли пункт "Фащівка". Загинув військовий, ще 3 поранені

Igor — Sun, 08 Feb 2015 13:39:39 GMT

Бойовики вчора обстріляли контрольний пункт "Фащівка" на кордоні, в результаті обстрілу загинув один військовий, ще троє отримали поранення.

Про це повідомили у прес-центрі Державної прикордонної служби України.

"З 12:40 до 13:10 були здійснені обстріли двома танками і з 13:40 до 14:15 обстріл мінометами контрольного посту " Фащівка", на якому несуть службу прикордонники та військовослужбовці ЗСУ. Обстріл вівся з території підконтрольної незаконним збройним формуванням. В внаслідок обстрілу 1 військовослужбовець ЗСУ загинув, ще 3 отримали поранення. Втрат серед прикордонників немає", - сказано у повідомленні.

У ДПСУ також зазначили, що всього за добу бойовики 5 разів обстріляли місця несення служби підрозділів Держприкордонслужби та прикордонних нарядів, у тому числі один з території Росії.

Нагадаємо, у зоні Антитерористичної операції за минулу добу загинули 12 українських військових, ще 24 отримали поранення. Про це повідомив речник АТО, полковник Андрій Лисенко.

Також 8 лютого маріупольське видання отримало інформацію про одного загиблогота двох поранених українських військових внаслідок обстрілу терористами Новоселівки біля Маріуполя.

Джерело: Телеканал новин "24"

Харків'яни повалили ідола на центральній площі міста

Igor — Mon, 29 Sep 2014 10:12:38 GMT

У Харкові близько 22.30 активісти знесли пам'ятник Леніну на площі Свободи. Очевидці повідомили ТСН.ua, що пам'ятник впав одразу після того, як того потягнули металевими тросами. Ультрас запалили фаєри та димові шашки. Навколо поваленого Леніна зібралися кілька тисяч чоловік, вони святкують цю подію. Радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко написав, що при демонтажі пам'ятника ніхто не постраждав. Його бос Арсен Аваков додав, що кримінального переслідування тих, хто зносив Леніна не буде, оскільки раніше губернатор Харківської області Ігор Балута видав розпорядження про демонтаж пам'ятника. Читайте також: У Харкові активісти з відбійними молотками готуються знести Леніна Правопорядок під час знесення Леніна забезпечував полк "Азов", бійці цього формування також затримували провокаторів. "В цілях безпеки площа Свободи зараз оточена спецпідрозділами міліції збройними автоматичною зброєю і готовими застосувати його у випадках передбачених законом. Кожен, хто спробує вийти зараз на площу зі зброєю для того, щоб влаштувати збройну провокацію ризикує перетвориться на 200-го або 300-го" , - написав Антон Геращенко. Нагадаємо, у Харкові перед демонтажем пройщов мітинг за єдину Україну, який зібрав 8 тисяч людей.
Більше читайте тут: http://tsn.ua/ukrayina/u-harkovi-aktivisti-znesli-lenina-371038.html

Микола Сімкайло: Священний обов’язок кожного священика — бути з народом

Igor — Sat, 15 Jun 2013 18:52:49 GMT

У вівторок, 21 травня, раптово відійшов у кращі світи до Господа правлячий єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ владика Миколай Сімкайло. Він помер у реанімаційному відділенні Коломийської райлікарні в обідню пору. Причиною смерті став обширний інфаркт.

Галичани низько схиляють голови перед світлою пам’яттю безстрашного Христового воїна й видатного мужа Церкви архієрея Миколая Сімкайла.

В ці жалобні дні разом з вірними УГКЦ та читачами пригадаємо важливі моменти з життя владики Миколая, які часто були знаковими і в історії нашого народу.

Народжений на засланні

Преосвященний владика кир Миколай Сімкайло народився 21 листопада 1952 року в м. Караганді (Казахстан), де відбували заслання його батьки за участь в УПА. На той час у Казахстані було 22 концентраційні табори, через пекло яких пройшло кілька мільйонів громадян «щасливої Країни рад». Там у страшних кліматичних умовах без будь-яких засобів до життя й існування від важкої фізичної праці люди вмирали тисячами.

Там його матір Анна народила двох синів — Миколу й Григорія, яких пізніше віддасть на служіння Церкві й народові. Вона рідко згадувала ті часи, але одного разу сльози мимовільно полилися з її очей, коли згадала, як, народивши дитину, вгамовувала її крик м’якушем ерзац-хліба, бо в грудях від виснажливої праці не мала молока... Та вижили, не зламалися. Пізніше владика Миколай підкреслить благодатний вплив його бабусі на формування й закладення духовної складової його характеру, яка завжди вчила онуків молитви, основ віри й любові до свого народу. У 1963 році батьки повернулися в Україну, і майбутній владика вступив до восьмирічної школи в Підпечарах, яку закінчив 1967 року, а згодом — Угорницьку середню школу. Оскільки до жодного вищого навчального закладу як «син націоналістів» майбутній священик УГКЦ не міг потрапити, то він зупинив свій вибір на Івано-Франківському технічному училищі №1, де здобув фах слюсаря-ремонтника промислового обладнання.

Священиче покликання

На той час родина Сімкайлів була близько знайомою з єпископом підпільної УГКЦ Павлом Василиком, який часто відправляв Богослужіння в їхній хаті. Побачивши ревність у духовному житті Миколи та Григорія (молодший брат), владика Павло ознайомив їх зі становищем УГКЦ і запропонував стати священиками. «Будеш священиком?» — запитав владика Павло. «Буду»,— спокійно відповів Микола. З тих пір обидва брати наполегливо студіювали богословські науки в підпільній духовній семінарії. і ось 15 травня 1974 р. в с. Підпечарах під час Божественної Літургії владика Павло Василик висвячує Миколу на священика підпільної УГКЦ. Так розпочався тернистий шлях служіння Миколи Сімкайла Церкві й народові в підпільних громадах УГКЦ Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей. Оскільки офіційно бути священиком УГКЦ в СРСР було заборонено і каралося тюремним ув’язненням, то священики намагалися обрати собі такий рід мирської професії, яка б дозволяла мати більше вільного часу на душпастирювання. Отець Миколай обрав професію пожежника. З того періоду пригадується один героїчний випадок, коли з палаючої дерев’яної церкви в Микитинцях, підпаленої комуністичною владою, за мить до того, як вона мала завалитися, пожежник Микола Сімкайло (тоді вже отець) виніс стародавню ікону. Пізніше він врятує від тління й загибелі не одну сотню ікон, як і не одну сотню душ...

1989-й: 50-тисячна демонстрація

Вихід із підпілля УГКЦ 4 серпня 1987 року на чолі з владикою Павлом Василиком та його учнями, серед яких першим завжди намагався бути о. Миколай (на той час священик із 13-літнім душпастирським досвідом), разом із групою українського духовенства, монахів і мирян сколихнув підвалини Радянського Союзу і викликав резонанс в усьому світі. Розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ. В числі перших безстрашних воїнів Христових — отець Миколай. Він був членом делегації, яка виборювала права УГКЦ в Москві, а також «ланцюгового голодування», що тривало з 19 травня по 24 листопада 1989 року. Серед подій того часу, які ще не знайшли вдячного дослідника, особливо виокремлюється одна з найбільших в Україні народних демонстрацій єдності Церкви й народу за свої релігійні та національні права.

16 червня 1989 року в Івано-Франківську на понищених комуністичною владою могилах січових стрільців (сьогодні — Меморіальний сквер за готелем «Надія») відбулася 50-тисячна демонстрація вірних і прихильників УГКЦ. Її духовним осердям стала панахида, яку відправив о. Миколай, і виголосив полум’яну проповідь за права і свободи Церкви й українського народу. На закінчення проповіді, взявши терновий вінець і піднісши його над головою, отець Миколай сказав: «Люди, настане час, коли цей терновий вінець зацвіте прекрасними ружами волі та свободи нашої Церкви і нашої Української держави, й Україна займе гідне місце в колі світових держав». Тоді вперше такий великий здвиг народу пройшов нашим містом під українськими національними прапорами: люди, об’єднавшись у колони, йшли вулицями Івано-Франківська, співаючи стрілецьких та повстанських пісень. Стало зрозуміло, що комуністичному режимові з його ідеологією войовничого атеїзму настає кінець.

Без сумніву, щоб виступити головним призвідцем такого заходу, потрібно було мати мужність. Адже тоді привселюдна релігійна відправа в атеїстичній країні греко-католицького священика в ризах переросла на «націоналістичний мітинг і демонстрацію з жовто-блакитними знаменами». Це була вже не просто опозиція до влади, це було конкретне заперечення комуністичного ладу.

Владика Миколай ніколи не чіпав собі відзнак з того приводу, а більше підкреслював інший, важливіший момент тої події: «Панахида на могилах січових стрільців у 1989 році в Івано-Франківську стала початком відновлення їх доброї пам’яті та продовження їх справи і водночас свідченням духовної зрілості самого народу. То велика насолода — говорити до такої великої кількості українського люду, якого налічували, за різними підрахунками, від 60 до 90 тисяч. Однозначно понад 50 тисяч було точно, але то вже справа істориків». А в іншому місці з властивим йому почуттям гумору, яке особливо його вирізняло серед священства, зауважив: «Взагалі, для мене той незабутній 1989 рік був дуже врожайним як на великі відправи, так і на адміністративні штрафи за них від «ненашої» влади. А штрафів таких у 1989 році я «назбирав» понад 100».

Він був свідомий ролі УГКЦ у житті свого народу та гідно сповняв своє священиче й душпастирське служіння, про що в одному з інтерв’ю коротко підсумував так: «Від часу, коли сталінська репресивна машина загнала УГКЦ у підпілля, і до згадуваних подій як священство, так і вірні вірили й надіялися на кращі часи — що обов’язково прийде свобода для Церкви і нашого народу! і ми ніколи не відділяли одне від одного. А щодо мене особисто, то зауважте, де 1989 рік, а де був 1974-й, коли мене висвятили на священика. Тобто — 15 років священичого служіння в умовах підпільної УГКЦ. А мені під рукою владики Павла Василика було абсолютно не страшно йти на будь-яку місію служіння нашому народові. Так був я вихований, так були виховані його учні. Владика Павло казав чітко: «Якщо зловлять, тюремний термін однаковий — чи ти будеш у фелоні відправляти Службу Божу, чи без фелона». Я завжди відправляв Службу Божу у священичих ризах».

15 років настоятельства

На постійні вимоги єпископа владики Павла Василика, священиків, українських патріотів і ревних вірних 28 січня 1990 року комуністична влада повернула УГКЦ один із двох її єпископських храмів в Україні — катедру в івано-Франківську. Таким чином, повернення єпископського осідку УГКЦ в колишньому Станіславові засвідчило початок фактичного визнання більшовицькою владою її протиправних дій щодо Церкви на Львівському псевдособорі 1946 року, як і якісно новий етап легалізації УГКЦ в УРСР. Того дня,

28 січня, по закінченні Служби Божої перед закритим катедральним собором Святого Воскресіння в Івано-Франківську голова Івано-Франківського облвиконкому урочисто передав ключі від храму єпископам УГКЦ. Настоятелем катедри й деканом Івано-Франківського деканату УГКЦ було призначено о. Миколая Сімкайла.

І катедра з тих пір стає духовним центром, який збирає навколо себе всіх небайдужих до відродженої Церкви й Української держави: колишніх політв’язнів, політиків і урядовців, творчу інтелігенцію, студентську й шкільну молодь. Для кожного він знаходить добре слово, суттєву пораду, реальну допомогу. З перших кроків свого урядування отець Миколай активно бере безпосередню участь у відновлюванні греко-католицьких парафій і деканатів в Івано-Франківській області, у творенні численних громадських та культурно-просвітницьких організацій в краї. Завдяки його старанням при катедральному храмі засновують хори, християнські молодіжні організації, поблизу катедри будують Катехитичний центр, розпочинає радіомовлення перше в Україні релігійне радіо «Дзвони», виходить часопис «Милосердна Україна». Отець Миколай Сімкайло першим в Україні почав розбудовувати благодійну організацію «Карітас», виконуючи обов’язки її директора в єпархії та обласному центрі. і вже в скорім часі своїми здобутками організація стає широко відомою як в Україні, так і за кордоном: благодійна їдальня, де харчуються щоденно по 100 нужденних, благодійна аптека, де видають безплатно ліки тисячам людей із числа соціально незахищених верств населення, налагоджуються тісні контакти з релігійними благодійними службами з-за кордону, які спрямовують відчутну допомогу до лікарень, дитячих інтернатів, хворих і нужденних області. Завдяки його ініціативі одночасно постає «Мальтійська служба допомоги» та Реабілітаційний центр для узалежнених у Вістовій. Окрім цього, о. Миколай починає активно збирати ікони, дерев’яні хрести, антикварні духовні книги, церковні старожитності, словом, закладає основи церковного музею, ідею якого він уже реалізував як єпископ в Коломиї. А ще — підтримка десятків дітей наших краян, які здобули вищу освіту завдяки старанням отця Миколая.

Словом, здається, не було жодної ділянки суспільного життя в краї, де не була б помітною присутність отця Миколая. Отож за громадянську активну позицію прикарпатці обирають отця депутатом до обласної ради. Його ревне служіння помітив також Папа Римський іван-Павло II, який нагородив отця Миколая нагрудним хрестом із прикрасами, митрою, грамотою і медаллю «Почесний Хрест за Церкву та Вселенського Архієрея». Втім, він не забуває і про поглиблення власних теологічних знань: упродовж 1991—1995 років закінчує Теологічно-катехитичний духовний інститут. Взагалі отцеві була притаманна жага самоосвіти. Ще на початках виходу із підпілля, оглядаючи книжки його бібліотеки в Підпечарах, привернула увагу 200-томна бібліотека світової літератури, сторінки томів якої вирізнялися численними позначками олівцем. Хоч він ніколи не хизувався своїми знаннями, а завжди з кожним намагався привітно й простими словами вести бесіду. Його священиче й душпастирське служіння завжди розпочиналося ранковою Службою Божою в катедрі. Хоч мав багато обов’язків і урядів у Церкві, він часто сідав до сповідальниці — отець Миколай вмів розрадити людину з її душевними й щоденними клопотами.

Єпископське служіння

Настав час, і верховна влада УГКЦ 2 червня 2005 року номінувала отця-митрата Миколая Сімкайла єпархом Коломийсько-Чернівецьким УГКЦ. Єпископська хіротонія владики Миколая звершилась 12 липня 2005 року в катедральному соборі Святого Воскресіння м. Івано-Франківська, а наступного дня відбулося його введення на престол Коломийсько-Чернівецької єпархії. Він переймає уряд правлячого архієрея у владики Володимира Війтишина і стає гідним продовжувачем свого духовного вчителя й співробітника у Христовому винограднику ісповідника віри владики Павла Василика. За ці короткі й неповні вісім років під орудою владики Миколая завершено будівництво й розписи найбільшого храму в Західній Україні — катедрального собору Преображення Господнього в Коломиї, який урочисто відкрито торік, відреставровано Катехитичний коледж й інститут підвищення богословського рівня для священиків, друге дихання отримали єпархіальні благодійні служби та молодіжні християнські згромадження й організації. Владика Миколай висвятив 60 священиків і дияконів, 100 його вихованців закінчили богословські студії в Україні та за кордоном, збудовано 32 храми в єпархії та Євангелізаційно-Катехитичний центр, розпочато реставрацію приміщення під дитячий садок ім. івана-Павла II в Коломиї, а на другий такий заклад вже вироблено документацію. і це далеко не повний перелік тих добрих справ, які він встиг зробити.

Окремою сторінкою діяльності владики Миколая є його тісна екуменічна співпраця з православними братами, яка розпочалася зі спільного освячення з владикою Андрієм УАПЦ пам’ятного знака патріархові Мстиславу в далеких 90-х, а знайшла своє продовження й особливо сприятливий розвиток у братньому порозумінні й служінні коломийській громаді спільно з владикою Іоаном Бойчуком УПЦ КП. Як і в численних зустрічах та конференціях з владиками Українських Церков, які не раз наша «Галичина» мала за честь приймати. А ще — в будівництві екуменічної церкви Святого Пантелеймона, яке триває...

На жаль, набагато більше залишилося нереалізованих ним планів та задумів, що доведеться вже довершувати його наступникам. А ще залишиться світла пам’ять про видатного мужа Церкви, який своїм життям показав, як потрібно служити Богові й народу.

З думок владики Миколая
* * *
Християнин відрізняється від невіруючої людини передусім ділами милосердя.
* * *
Минула епоха комуністичних часів характеризувалася передусім богоборством. Ніхто не звертав уваги на людську душу. Тепер та «віднайдена душа» перелякана і перестрашена не так світом, як пропагандою людини без моральних орієнтирів.
* * *
Ще ніхто не бачив помираючого з голоду, котрий не мав би часу наїстися, а для духовного життя людини такою їжею є молитва. Коли ж навчимося віддавати час Богові — будемо краще вміти знаходити час і для себе, і для своїх дітей.
* * *
Якщо діла милосердя залишаться прерогативою лише інституцій Церкви, то наше суспільство і надалі залишатиметься духовно хворим. Бо мусимо визнати, що воно наразі приділяє недостатню увагу таким людям.
* * *
Головна таємниця успішного суспільства полягає саме у взаємній допомозі одне одному. Однак, окрім того, ми повинні пам’ятати ще таку важливу річ: щира участь у справах милосердя — одна із найважливіших умов особистого спасіння кожної людини. Тому прошу всіх: у міру своїх сил і можливостей не припиняйте творити діла милосердя.
* * *
Мені б хотілося прокинутися одного ранку і побачити в нашій країні при владі шляхетних і мудрих депутатів і чиновників — безкорисливих, умілих, освічених. і щоб вони, як св. Миколай, мали в своєму житті одне-однiсiньке покликання, одну-однiсiньку амбіцію: служити своїй країні, своєму народові, робити все заради поліпшення його життя. і знаєте, я вірю, що св. Миколай виконає моє прохання. Хоча, може, і не зразу...
* * *
Священний обов’язок кожного священика — бути з народом.
* * *
Сучасний стан речей, як і майбутнє в розбудові молодої Української держави та розвитку нашої Церкви, визначальною мірою залежатиме від нас самих. і ми ще далеко не всі наявні для цього засоби використали і не всі таланти своїх людей розкрили, нам ще сьогодні ой як бракує єдності в народі, яка б могла привести нас до кращих часів.

Роман Івасів, Галичина

Основні наукові роботи присвячені дослідженням планет і Місяця

Igor — Fri, 30 Mar 2012 18:36:28 GMT

Барабашов Микола Павлович
18.03.1894, Харків — 21.04.1971, Харків

Вчений у галузі астрономії, академік Академії наук УРСР (1948), професор (1933), Герой Соціалістичної Праці (1969).

Мико́ла Па́влович народився 30 березня 1894 року. Першу астрономічну статтю написав і опублікував у 15-річному віці.

У 1912 році став студентом Тартуського університету, так як обсерваторія при ньому була оснащена приладами і інструментами краще, ніж в Харкові. Але хвороба на сухоти перервала навчання. Батько возив хворого сина лікуватися в Сан-Ремо.

Розпочалася Перша світова війна. Одними з останніх сім’я Барабашових змогла повернутися додому. 1914 року юнак змушений був перевестися на фізико-математичний факультет Харківського університету. Закінчив Харківський університет (1919) і залишився при кафедрі астрономії для підготовки до професорське звання.Саме тоді виходять його перші наукові праці в журналах французького астрономічного товариства "Астрономія” та в "Известиях Русского общества любителей мироведения”, присвячені дослідженням Сонця, Місяця та інших небесних тіл. Вчителями Миколи Барабашова були вчені зі світовими іменами: Людвиґ Струве, Микола Євдокимов та Василь Фесенков.

У нелегкий час громадянської війни Микола Павлович не тільки готувався до отримання професорського звання на кафедрі астрономії, але і працював вчителем в школі, пізніше був зарахований до штату обсерваторії на посаду завгоспа. У 1922 році отримав посаду астронома-спостерігача. 1930 року був призначений директором обсерваторії. З 1933 року професор Харківського університету (у 1943-1946 роках — ректор).

Основні наукові роботи присвячені дослідженням планет і Місяця. В 1918 році встановив, що поверхня Місяця складається вулканічних порід базальтового типу з великою пористістю (що було підтверджено при безпосередньому вивченні Місяця космічними апаратами). У 1920-1926 роках на 270-міліметровому рефлекторі з використанням світлофільтрів провів візуальні спостереження Марса, на підставі яких була складена карта поверхні планети. З 30-х років XX ст. став застосовувати методи фотографічної фотометрії при вивченні планет і Місяця. У 1933 та 1939 роках виконав велику фотографічну фотометрію поверхні Марса в різних променях, що дозволило йому визначити її оптичні характеристики (альбедо, колір різних утворень, особливості відображення тощо). У 1932 році виявив «квазізеркальний» характер відбиття світла від видимої поверхні Венери. Встановив, що оптична товщина шару атмосфери Юпітера над хмарно покровом невелика, а світлі й темні смуги лежать приблизно на одній і тій же висоті. У 1932 році прийшов до висновку, що речовина внутрішнього кільця Сатурна простирається до самої поверхні планети. Сконструював (спільно з М.Г. Пономарьовим) перший в нашій країні спектрогеліоскоп, який зіграв неабияку роль у розвитку Служби Сонця в СРСР.

Автор книг «Дослідження фізичних умов на Місяці та планетах» (1952), «Природа небесних тіл і їх спостереження» (1969). Один з авторів і редактор першого «Атласу зворотного боку Місяця» (1960), який складений за фотографіями, отриманим автоматичної міжпланетної станцією «Місяць-3».

Проводив велику педагогічну та громадську роботу. Більше 15 років очолював Комісію з фізики планет Астрономічного ради АН СРСР.

Украї́нські січові́ стрільці́ - шлях до самостійної української держави

Igor — Sun, 18 Mar 2012 07:54:11 GMT

Сотник Українського легіону січових стрільців Ю. Бузиновський із солдатами його сотні

Украї́нські січові́ стрільці́ (УСС, усу́си) —українське національне військове формування сформоване з добровольців. Українські Січові Стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтави 1709. Зібрані з ініціативи українських діячів Галичини 18 березня 1913 р. збори проголосили створення українського військового товариства «Січові стрільці». Головним отаманом «Січових стрільців» було обрано доктора Володимира Старосольського, його заступником — осавулом Дмитра Катамая.

У перші місяці після зборів стрілецькі товариства швидко поширилися по усій Галичині. За короткий час було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи, близько 50 товариств «Січових стрільців». Товариство «Січові стрільці» придбало 100 карабінів і проводило навчання в передмістях Львова.

Американський історик Дж. Армстронг, аналізуючи проблеми українського націоналізму, зазначав, що ідея українських національних військових формувань зародилася у галицьких «Січах», згодом розвинулася в «Січових стрільцях» і закріпилася у військових формуваннях середини ХХ ст.

Свідченням великої ролі «Січей» у військовопідготовчому вихованні західноукраїнської молоді та її залучення до стрілецької справи є факт наявності серед січових стрільців вихованців організації: Д. Вітовського, Р. Дашкевича, І. Чупрея, М. Галущинського, О. Демчука, О. Семенюка, М. Угрин-Безгрішного, Л. Лепкого, О. Степанів, О. Басараб-Левицької, М. Бачинського, Г. Дмитерко, П. Михайлишин.

«Січові стрільці» у передвоєнні місяці користувалися серед українського галицького населення великою популярністю. До їх складу лише у Львові ввійшло 277 членів поділених на 8 чот. Вони були добре організовані і вишколені через використання в своїх заняттях зброї, проведення військових курсів та організацію військових маневрів в околицях Львова.

На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня — на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотен по 250 стрільців, що згодом вирушили на вистрій до Закарпатської України.

Почесна_варта_січових_стрільців

По короткому вишколі на Закарпатті (Горонда, Страбичове) сотні УСС вислано на фронт у Карпати. Їх зведено в два з польових курені (команданти: сотник Михайло Волошин, сотник Григорій Коссак, отаман Степан Шухевич), з жовтня — в 3 самостійні групи. УСС підпорядковано командуванню корпусної групи генерала П. Гофмана; вони воювали в складі 129 і 130 бригад (їх командирами були українці: генерал С. Кобилянський і генерал С. Вітошинський-Доброволя) і 55-ої піхотної дивізії генерала Фляйшмана.

Австрійське командування не поспішало кидати «усусів» до бою, не маючи впевненості щодо їхньої лояльності. Уперше бійці УСС взяли участь в оборонних боях із кубанськими козаками російської армії на Борецькому й Ужоцькому перевалах. Після цих битв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл. Австрійське командування завжди скеровувало «усусів» на найважчі завдання. У 1915—1917 рр. «усуси» виявили героїзм у битвах із частинами російської армії на горі Маківка в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова. Найбільших втрат «усуси» зазнали в битвах за гори Маківка і Лисоня. Запеклі бої точилися в Подільських степах. Після низки поразок і репресій стрільців було переведено в тил, і лише взимку 1917 р. вони повернулися на фронт. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. в Києві було створено курінь УСС на чолі з Євгеном Коновальцем, що став найбільш боєздатною частиною українських військ у 1918 р. Створення УСС стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і звільнити їх від іноземного панування. Перша світова війна перетворила українські землі на об’єкт загарбання і театр воєнних дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Два військово-політичні блоки вели кровопролитну війну за українські землі без урахування національних інтересів народу. Серед учасників національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдності в питаннях ставлення до війни та майбутнього України: яку позицію варто зайняти у війні й до чого закликати український народ. Але розкол українського національного руху не знищив ідеї створення самостійної української держави.

Головний редактор "Родослав"

Ігор Казімірко

Українська опозиція в сучасних реаліях

Igor — Wed, 14 Mar 2012 12:20:25 GMT

Ігор Казімірко
14 березня 2012 рік

Українська опозиція в сучасних реаліях

Українців стала більше цікавити опозиційність політиків і вони вважають опозиційність позитивною характеристикою. Про це йдеться у результатах дослідження компанії InMind та групи SA Political Communications, які були проведені в лютому 2012.
Рівень підтримки провладних партій також нижче, ніж опозиційних: 23% виборців підтримує провладні партії: Партію Регіонів, КПУ, Народну партію Литвина та "Сильну Україну" Тигіпка. Про що це говорить? Рівень довіри владі надзвичайно низький. Аналізуючи дії влади, виступи представників провладних сил, ми розуміємо реакцію населення України. Як можна адекватно сприймати президента, який займає високе «призове» місце по кількості афоризмів, створених політиками. Можна припустити, що це недолік команди адміністрації президента. Але сам президент у власних інтерв’ю видає такі перла висловлювань, що це нагадує команду сатири ніж провладну партію. Я вже не говорю про Азарова та інших представників.
В даних умовах вже не йде мова про розвиток економіки та самої держави Україна. З ким будувати державу? Уявіть собі будівничих: Богословська, Чечетов, Литвин, Єфремов, Колесніков, Кернес і т. п. Цей список можна оформити у велику книгу – чорну книгу української історії.
І саме в цих умовах необхідна опозиційна сила, яка зможе протистояти цим недолугим політикам. Країна сьогодні на грані економічного краху. Я не розумію, за які кошти вона ще утримується на плаву. Чергові рішення прем’єра Азарова – це черговий крок до прірви, куди ми впевнено крокуємо. Хто може стати опозицією в нашій державі? Основними опозиціонерами респонденти назвали (у порядку зниження рівня опозиційності) Юлію Тимошенко, Олександра Турчинова, Олега Ляшка, а також у меншому ступені – Олега Тягнибока, Арсенія Яценюка та Анатолія Гриценка. На кого ми можемо надіятись? Це надзвичайно важке питання. Ми спробуємо провести аналіз та висвітлити дану тему на сторінках нашого часопису.