З`їзди
БЮТ і Партії регіонів викликають у мене одне загальне побоювання. Я
завжди боюся, що їх делегати якоїсь миті одностайно помруть від
захоплення своїм лідером.
Усе-таки люди, котрі
займаються політикою, мають особливий склад розуму й психо-емоційну
організацію. А лідери цих сил мають своє бачення розвитку журналістики.
Але що стосується ПР, то навіть якби це сталося, журналісти навряд чи б
змогли споглядати цей момент. Річ у тому, що їм дозволили дивитися
з`їзд Партії регіонів, що відбувся 23 жовтня у Виставковому центрі на
Броварському проспекті Києва, тільки по телевізору прес-центру з
якихось сіней названої установи.
А головними персонажами операторів, що транслюють з`їзд, були Віктор Федорович, Ринат Леонідович і решта вельмож.
Так,
Юлина майже материнська любов до преси – це зовсім інше, чим сувора
батьківська – Януковича. У неї: розійдися море - пресі місця біля
сцени. У нього – пресу в задній кут. Крапка.
На фуршеті було все, крім натуральної кави
Перед
тим, як замкнутися в прес-центрі, я постояла на подвір’ї Центру.
«Регіонали» там змогли створити дуже душевну атмосферу. То тут, то там
стояли, утворюючи замкнуті майданчики, молоді люди з прапорами
«Регіонів». У групах тусувалися делегати, яким їх керівники гучним
шепотом потім обіцяли ресторан. «Віктор Федорович, це – глиба», – чула
я оцінки делегатів в камеру. Харківський мер Михайло Добкін радісно
вітав усіх прогнозом, що невдовзі скінчиться «помаранчевий терор», і
буде перемога, яку «ми всі так довго чекали». Я попленталася в
прес-центр, біля одного з входів охайно переступаючи блакитну доріжку.
Обабіч блакитної доріжки у стійці "струнко" стояли люди.
– Лідера чекаєте? – запитала я головного постового біля самого входу.
– Його, – шанобливо відповів той.
– Зустрічаєте, як патріарха, – спробувала я додати голосу максимальної серйозності.
– А як інакше? – не почув моєї іронії зустрічальник.
Фуршет,
розставлений у прес-центрі, продовжував втілювати батьківську турботу
лідера опозиції до преси. Чого тут тільки не було – м`яса повно,
маленькі огірочки, оливки. Вишукано. Тут було все, крім натуральної
кави, за якою я власне і прийшла. Купити близько її було ніде. Але я
тішилася розмовою із знайомими експертами, які прийшли подивитися на
Віктора Федоровича скоріше з політтехнологічної точки зору. Один з
експертів розповідав про свою поїздку до Єрусалиму, ми почали говорити
про візит патріарха і останні рішення Синоду Московської патріархії, як
тут втрутився молоденький і жвавий хлопчина:
– А ви що, виступаєте за помісну церкву? – перебив він мене. – А самі до якої церкви ходите?
Я
відповіла, а потім вислухала коротку катехізичну доповідь про те, чому
помісна церква не потрібна Україні. Мій новий співрозмовник був з
якоїсь церковної газети.
– Козаче, якщо ти такий побожний, ти чому бутерброд з ковбасою їси, сьогодні ж п`ятниця? – миролюбно поцікавилася я.
Хлопець
поклав бутерброд, почав ще одну проповідь про те, що пост – це річ
сьогодні майже так само непотрібна, як і помісна церква. Потім щиро
перехрестився із словами: «Пробач мене, Господи» і знову узяв ковбасу.
– Грішити і каятися – це по-нашому, – засміялася я.
– А тобі навіщо кофій натуральний, ти що зі Львова? – простодушно запитав він.
– Ні. Мені просто пити розчинну несмачно.
Мені не хотілося сваритися з цим православним козачком.
Янукович виступав під диктовку гостей з Росії?
Але
тут на екрані з`явився Віктор Федорович. Він стояв на блакитній
доріжці. Звуку не було. Потім екран роздвоївся. І ми побачили бюст
Януковича знизу, а ноги зверху. Якось кепсько транслювали. Ще
пара-трійка хвилин, і все налагодилося. Коротке вступне слово
партійного функціонера, депутата Володимира Рибака, і Віктор Федорович
почав промову.
Сказав
про розсварену владу, країну на межі дефолту. Потім згадав «незлим
тихим словом» експортовану, на його думку, Помаранчеву революцію. Далі
– більше. «Майданний експеримент, кольорові революції», на думку
Віктора Федоровича, призвели до послаблення безпеки і стабільності в
усіх регіонах, де вони планувалися. Ох, не дарма до пана Януковича
приїхали представники «Єдиної Росії», ну сто відсотків це вони йому
писали цю частину доповіді.
Взагалі-то козир, йти в президенти
з опозиції. Бо все, що казав Віктор Янукович про економічний стан
країни, було правдою. І вся критика, яку він спрямовував на адресу
уряду, звучала обґрунтовано.
Чим «Україна для людей» відрізняється від «Українського прориву»?
Ну
а те, що він обіцяв у своїй програмі «Україна для людей», мало чим
відрізнялося за рівнем популізму від «Українського прориву» або «Десяти
кроків назустріч людям».
Ось, наприклад, він обіцяв віддавати
на бюджетне фінансування медичної сфери до десяти відсотків ВВП.
(Щоправда, не уточнив, скільки буде це в гривнях). Я думала, що
потрібно провести реформу охорони здоров`я, а виявляється, просто
потрібно десять відсотків від ВВП дати.
Само собою, Віктор
Федорович обіцяв створити робочі місця. Цікаво, чи не п`ять мільйонів?
Якщо п`ять, то точно він скачав це у Ющенка зразка 2005 року. Шкода, що
не сказав, як створюватиме. Ще Віктор Федорович пообіцяв, що наші
університети ввійдуть до п`ятисотки кращих університетів світу.
Потелефонувала знайомим ученим, вони сказали, що внизу так званого
шанхайського рейтингу ТОП-500 стільки задрипаних університетів, що,
безперечно, є шанси туди якось вставити Україну. І на виконання цієї
передвиборної обіцянки ми можемо розраховувати, якщо, звичайно, Віктор
Федорович сам не захоче там викладати.
Розділ передвиборної
програми щодо Збройних Сил називається «Сильна армія». Віктор
Федорович, який спочатку заявив, що прориви йому не потрібні, він усе
робитиме поступово, все ж таки пообіцяв провести реформу і сказав, що
вже з 2011 року ЗС комплектуватимуться за контрактом. Також пообіцяв
забезпечити всіх військових житлом. А лейтенанти, за Януковичем,
повинні будуть одержувати житло вже з першого року служби.
Військові
експерти, з яким нам вдалося зв`язатися, вважають, що одержати
контрактну армію, враховуючи її нинішній стан, абсолютно нереально. Щоб
армія просто виживала, потрібно близько двадцяти мільярдів гривень на
рік, а щоб набрати контрактників і забезпечити їх житлом, потрібно
близько сорока мільярдів гривень на рік. І навіть якби такі гроші були
знайдені, армії було б дуже складно протягом року їх «проковтнути».
Не
виключено, що цей розділ прописував опозиційний міністр оборони
Олександр Кузьмук. Але він не може не розуміти нереальність
поставленого завдання. Як Юлія Тимошенко в 2007 році обіцяла перевести
Збройні Сили на контракт за два місяця, знаючи, що це неможливо, так і
Янукович, усвідомлюючи, що це неможливо, обіцяє перевести армію на
контракт за рік. Нереально, тому що зараз потрібно у фінансовому і
організаційному плані підняти армію з колін. А на це навіть за
оптимістичними прогнозами потрібно не менше п`яти років. Контрактна
армія за рік – це такий же популізм, як квартира кожному лейтенантові
вже в перший рік служби.
Ще Віктор Федорович пообіцяв зробити
вибори за «відкритими списками». Це можна обіцяти, враховуючи, що народ
так ще й не зрозумів, що за всіх цих пропонованих законопроектів «про
відкриті списки» ступінь впливу виборця на місце кандидата в списку
практично не збільшиться. І, звичайно, пообіцяв зняття недоторканності
з депутатів, суддів і Президента – згідно із законопроектом,
запропонованим його фракцією. Нагадаємо, що цей проект передбачає ще не
менше двох сесій на розгляд, а депутата за ним можна буде заарештувати
тільки після виголошення обвинувачувального вироку.
Віктор
Федорович сказав, що він виступає за позаблоковий статус України, за
дружбу з Росією, утім, і за добрі відносини з Америкою і Джі-20.
Регіонам
пообіцяв право проводити самостійну гуманітарну політику. І родная
речь, і рідна мова будуть однаково шановані в Україні. (Так акуратно
він завуалював обіцянку ввести другу державну мову). Закінчив гаслом: з
Богом до перемоги.
Коли лунав гімн України, не всі гості з Москви підвелися із стільця
За
п`ятнадцять хвилин після виступу гостей з Росії та двох вітчизняних
політиків Віктор Янукович одноголосно став кандидатом у президенти.
Ззаду відчайдушно почали аплодувати жінки. Вони ще заходились прикрикувати на журналістів: мовляв, чому не аплодуєте.
– Тут – прес-центр, а ми не делегати, – пояснила я.
– Ну то що? Давайте, аплодуйте, – агресивно заявила екзальтована пані.
–
У нас в Києві журналісти не аплодують політичним лідерам, навіть якщо
вони їх підтримують, – ще раз пояснила я, подумавши, що жінка приїхала
з Донецька.
– Подивися на неї – киянка! І скільки ж років ти киянка? А ми ось з Москви, – звитяжно повідомила моя співрозмовниця.
– Це багато пояснює, – закінчила я розмову.
Зазвучав Гімн України. Журналісти встали. Москвичка, не встаючи зі стільця, почала порпатися в сумочці.
Маша Міщенко, Андрій Лавренюк (коментар до виступу Януковича про реформування ЗС)
