Сотник Українського легіону січових стрільців Ю. Бузиновський із солдатами його сотні

Украї́нські січові́ стрільці́ (УСС, усу́си) —українське національне військове формування сформоване з добровольців. Українські Січові Стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтави 1709. Зібрані з ініціативи українських діячів Галичини 18 березня 1913 р. збори проголосили створення українського військового товариства «Січові стрільці». Головним отаманом «Січових стрільців» було обрано доктора Володимира Старосольського, його заступником — осавулом Дмитра Катамая.

У перші місяці після зборів стрілецькі товариства швидко поширилися по усій Галичині. За короткий час було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи, близько 50 товариств «Січових стрільців». Товариство «Січові стрільці» придбало 100 карабінів і проводило навчання в передмістях Львова.

Американський історик Дж. Армстронг, аналізуючи проблеми українського націоналізму, зазначав, що ідея українських національних військових формувань зародилася у галицьких «Січах», згодом розвинулася в «Січових стрільцях» і закріпилася у військових формуваннях середини ХХ ст.

Свідченням великої ролі «Січей» у військовопідготовчому вихованні західноукраїнської молоді та її залучення до стрілецької справи є факт наявності серед січових стрільців вихованців організації: Д. Вітовського, Р. Дашкевича, І. Чупрея, М. Галущинського, О. Демчука, О. Семенюка, М. Угрин-Безгрішного, Л. Лепкого, О. Степанів, О. Басараб-Левицької, М. Бачинського, Г. Дмитерко, П. Михайлишин.

 «Січові стрільці» у передвоєнні місяці користувалися серед українського галицького населення великою популярністю. До їх складу лише у Львові ввійшло 277 членів поділених на 8 чот. Вони були добре організовані і вишколені через використання в своїх заняттях зброї, проведення військових курсів та організацію військових маневрів в околицях Львова.

На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня — на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотен по 250 стрільців, що згодом вирушили на вистрій до Закарпатської України.

Почесна_варта_січових_стрільців

По короткому вишколі на Закарпатті (Горонда, Страбичове) сотні УСС вислано на фронт у Карпати. Їх зведено в два з польових курені (команданти: сотник Михайло Волошин, сотник Григорій Коссак, отаман Степан Шухевич), з жовтня — в 3 самостійні групи. УСС підпорядковано командуванню корпусної групи генерала П. Гофмана; вони воювали в складі 129 і 130 бригад (їх командирами були українці: генерал С. Кобилянський і генерал С. Вітошинський-Доброволя) і 55-ої піхотної дивізії генерала Фляйшмана.

Австрійське командування не поспішало кидати «усусів» до бою, не маючи впевненості щодо їхньої лояльності. Уперше бійці УСС взяли участь в оборонних боях із кубанськими козаками російської армії на Борецькому й Ужоцькому перевалах. Після цих битв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл. Австрійське командування завжди скеровувало «усусів» на найважчі завдання. У 1915—1917 рр. «усуси» виявили героїзм у битвах із частинами російської армії на горі Маківка в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова. Найбільших втрат «усуси» зазнали в битвах за гори Маківка і Лисоня. Запеклі бої точилися в Подільських степах. Після низки поразок і репресій стрільців було переведено в тил, і лише взимку 1917 р. вони повернулися на фронт. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. в Києві було створено курінь УСС на чолі з Євгеном Коновальцем, що став найбільш боєздатною частиною українських військ у 1918 р. Створення УСС стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і звільнити їх від іноземного панування. Перша світова війна перетворила українські землі на об’єкт загарбання і театр воєнних дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Два військово-політичні блоки вели кровопролитну війну за українські землі без урахування національних інтересів народу. Серед учасників національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдності в питаннях ставлення до війни та майбутнього України: яку позицію варто зайняти у війні й до чого закликати український народ. Але розкол українського національного руху не знищив ідеї створення самостійної української держави.

Головний редактор "Родослав"

Ігор Казімірко