Якщо Москва активно співпрацювала з Гітлером, то причому тут Бандера?

Останнім часом з вуст нинішніх політиків від влади тільки й чути про колабораціонізм С.Бандери, Р.Шухевича та ветеранів УПА з нацистами напередодні й під час Другої світової війни. Окремі вітчизняні діячі дозволяють собі без жодних аргументів звинувачувати їх у всіх гріхах, забуваючи, що саме ці люди під блакитно-жовтими прапорами боролися за незалежність України, помирали від куль окупантів зі словами на вустах: «Ще не вмерла України». Нині ж блакитно-жовті стяги майорять над усіма державними установами, а українці щоранку прокидаються під музику національного гімну «Ще не вмерла України». Справді, поки що не вмерла, але з такою поведінкою наших державних мужів, від якої країну «кидає» з одного боку в інший, може дуже наблизитися до цього.

Для мене як історика не стала несподіванкою резолюція Європарламенту щодо України, де у 20-у пункті між іншим теперішньому президентові рекомендується відібрати звання Героя України в С.Бандери за співпрацю з нацистами (пункт прийняли після активного лобіювання польських парламентарів). У резолюції мене як історика здивувало, що нам про колабораціонізм розказують представники тих країн, лідери яких у десятки разів більше за С.Бандеру співпрацювали з Гітлером. Причому не цуралися схвалювати знищення інших суверенних країн.

Хотілося б нагадати Великобританії та Франції про їхню співпрацю з Гітлером, а Польщі й Росії, крім того, ще й про тероризм їхніх національних героїв. Я не збираюся викладати якийсь сенсаційний матеріал – це знає кожен історик чи любитель історії, тим паче що ця інформація є в шкільних підручниках (яких поки що не переписали за вказівкою Д.Табачника), студентських посібниках зі світової історії. Ці факти просто дещо "призабуваються” з кон’юнктурних міркувань.

Пілсудський влаштовував терор Москві

Розпочнемо з тероризму, який так люблять поляки й росіяни приписувати лідерам українського національного руху. Це слово останні десятиріччя для багатьох асоціюється зі страшними терактами у світі (США, Росії, Ізраїлі), тому не дивно, що люди сприймають тероризм Бандери з позицій сьогодення, забуваючи, що тогочасні реалії і ситуація у світі істотно відрізнялися від теперішніх. Обивателям вистачає того, що вони чують від своїх політичних лідерів, які вміло користуються такою необізнаністю, щоб навішати ярлик на державного діяча. Насправді ж у той час тероризмом не гребувало багато відомих політиків.

Скажімо, польському національному героєві Юзефу Пілсудському, який повернув Польщі державність, наші сусіди наставили пам’ятників не менше, ніж комуністи Леніну в радянській Україні. Та на зорі своєї політичної діяльності Пілсудський не цурався індивідуального терору. На початку ХХ століття він зі своїми однопартійцями з Польської Партії Соціалістичної (створеної 1890 року ним же) здійснили ряд терористичних актів проти представників царської влади. Окрім того, польські соціалісти, щоб поповнити партійну казну, грабували банки, поштові потяги тощо. У цих не зовсім демократичних і – головне – зовсім не гуманних заходах Пілсудський прославився як добрий організатор. А перед тим, у 1887 році, царський уряд відправив його на 5 років у заслання до Сибіру (відбував у Керенську й Тунці) за підготовку замаху на тодішнього російського імператора Олександра III.

Восени 1930 року Пілсудський своїм наказом розпорядився провести акції «пацифікації» щодо українського населення Галичини, яке прагнуло створити власну державу й вимагало рівних прав із полякам. Цілком гуманістичною назвою (пацифікація перекладається з латини як «умиротворення», «замирення») прикривалися жорстокі репресії проти українців, жертвами яких стали сотні людей. У січні 1932 року на спеціальному засіданні Ради Ліги Націй було ухвалене рішення, що засуджувало такі дії польського уряду щодо українського населення. До слова нагадаю: на Нюрнберзькому процесі дії Бандери і УПА не були кваліфіковані як співпраця з нацистами – це питання навіть не розглядалося. Не йдеться про це й у жодному з 42 томів, на які так люблять посилатися українські комуністи.

Співпрацював Пілсудський і з нацистським режимом. Так, 26 січня 1934 року в Берліні було підписано «Декларацію про невикористання сили між Польщею та Німеччиною».

У центрі Пілсудський і Геббельс, 1934

Після його смерті у 1935 році дружні відносини двох держав не завершилися: 31 січня 1938 року Варшаву відвідав керівник нацистської поліції генерал Далюге, у вересні 1938 – генерал Заморський (начальник польської поліції) був запрошений друзями-нацистами на з’їзд Націонал-соціалістичної партії Німеччини, який проходив у Нюрнберзі. 15 грудня Варшаву відвідав міністр юстиції Німеччини Герман Франк, а 18 лютого 1939 року – керівник СС і головний шеф гестапо Генріх Гіммлер.

Така співпраця напередодні Другої світової війни була невипадковою, адже полякам пощастило взяти участь у розчленуванні Чехословаччини, яка стала жертвою так званої "Мюнхенської змови”. Німці "великодушно” дозволили Польщі анексувати Тєшинську область і частину Словаччини. Це вже потім, після 1 вересня 1939 року, польський уряд став активно проповідувати антинацистські ідеї.

Комуністичний терор

Кілька слів про ставлення до терору російських політиків. Вождь пролетаріату й засновник СРСР Володимир Ульянов-Ленін підтримував масовий терор, будучи противником терору індивідуального, який, вважав він, не є ефективним у боротьбі за ідеї марксизму. Так, у 23-у номері газети «Іскра» від 1 серпня 1902 року Ленін писав (мовою оригіналу): «Нисколько не отрицая в принципе насилия и террора, мы требовали работы над подготовкой таких форм насилия, которые бы рассчитывали на непосредственное участие массы и обеспечивали бы это участие». В одній із  подальших статей - «Новые задачи и новые силы» - він уточнив: «Необходимо слияние на деле террора с восстанием массы».

А ось що він писав у інструкції, розробленій восени 1905 року, з промовистою назвою «Задачи отрядов революционной армии»: «Начинать нападения при благоприятных условиях, не только право, но прямая обязанность всякого революционера», який має повне право на «убийство шпионов, полицейских, жандармов, взрывы полицейских участков, освобождение арестованных, отнятие правительственных денежных средств и обращение их на нужды восстания..., немедленное разжигание революционной страсти толпы».

Як бачимо, «дєдушка» Ленін закликав здобувати владу теж не зовсім гуманними методами. Та чи здобув би він її в інший спосіб? Навряд...

Йосип Джугашвілі, 1902

Дивно, але факт: такі не зовсім приємні деталі з біографій всесвітньо відомих борців за ідеї пролетаріату не заважають російським політикам виділяти чималі кошти на утримання забальзамованого тіла Леніна в Мавзолеї в центрі Москви, а російському народові – вважати Сталіна одним із великих росіян.

До слова, терор, влаштований згаданими більшовицькими "вождями”, зокрема й в Україні, був набагато кривавішим і масштабнішим, ніж дії Бандери й Шухевича, які боролися за право народу мати свою державу й проти тих, хто грубо ігнорував таке право українців.

Європа і німці

А тепер – про співпрацю з Гітлером провідних європейських країн. Ось приклад чистого колабораціонізму Великобританії і Франції: проводячи так звану політику «умиротворення» Гітлера напередодні Другої світової війни, лідери цих держав дозволили безперешкодно 12 березня 1938 року приєднати до Німеччини Австрію. Ця подія увійшла в історію як аншлюс Австрії. Жодна з європейських країн навіть не відреагувала на загарбницькі дії фюрера. Більше того, за день до аншлюсу (11 березня) міністр закордонних справ Великобританії Є.Галіфакс запевнив у Лондоні свого колегу Ріббентропа, що вони не втручатимуться в австрійське питання, а міністр фінансів Д.Саймон пізніше цинічно заявив, що англійці взагалі ніколи не давали гарантій допомоги Австрії. Аналогічним чином повелися і США: державний секретар К.Хел повідомив, що це питання «не стосується Сполучених Штатів».

Недостатньо «замиривши» фюрера, великі європейські держави, які тепер ухвалюють резолюції, де засуджують співпрацю з нацистами українських патріотів, наприкінці вересня 1938 року підписали з Гітлером «Мюнхенську угоду», за якою «демократично» розділили територію суверенної держави Чехословаччини.

СРСР і нацистська Німеччина: об’єднані паради, спільні навчання НКВД і гестапо, взаємна любов вождів

У свою чергу, Радянський Союз, правонаступницею якого себе оголосила Російська Федерація, розпочав Другу світову війну саме як союзник нацистської Німеччини. Незадовго до початку війни ці дві країни підписали пакт Ріббентропа – Молотова (23 серпня 1939 року), яким розділили між собою сфери впливу в Східній Європі.

Муссоліні, Гітлер, Даладьє, Чемберлен, 1938

За день до цієї історичної події Гітлер на нараді військових командуючих заявив: «Ще восени 1938 року я вирішив іти разом зі Сталіним… Сталін і я – єдині, хто дивляться в майбутнє. Так, я найближчими тижнями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталіну й разом з ним приступлю до нового поділу світу. Генерал-полковник Браухіч (головнокомандувач сухопутних військ) обіцяв мені війну з Польщею закінчити протягом декількох тижнів… Несчасних хробаків Даладьє (прем’єр-міністр Франції) і Чемберлена (прем’єр-міністр Великобританії) я побачив ще у Мюнхені, вони надто бояться, щоб атакувати нас».

Показово, що після підписання договору Сталін у Москві під час невеличкого фуршету підіймав тости за Адольфа Гітлера: «Я знаю, как сильно германская нация любит своего Вождя, и поэтому мне хочется выпить за его здоровье». Факт співпраці СРСР із Німеччиною вже у 1989 році визнала Верховна Рада тоді ще Радянського Союзу, і урядовці вибачилися перед світом за свою поведінку. Утім, правлячий нині у РФ тандем Медведєв – Путін, схоже, не вважає ці факти співпрацею з нацистами й активно відстоює сталінську позицію, згідно з якою пакт нібито підписувався, щоб відкласти початок війни.

Як наслідок, згідно з даними дослідження Всеросійського центру вивчення суспільної думки 57% росіян не бачать нічого страшного в цьому договорі (тобто у співпраці СРСР із фашистською Німеччиною).

У рамках співпраці СРСР і Німеччина активно обмінювалися досвідом роботи спецслужб – НКВД і гестапо, для їх спільних навчань у м.Закопане навіть було створено навчальний центр. Під час бойових дій проти Польщі командири передових частин нацистської і радянської армій здійснювали обмін спеціальними офіцерами зв’язку. Після капітуляції Польщі союзники 22 вересня 1939 року в місті Бресті провели спільний парад. Можливо, комусь не подобається слово "парад”? Тоді нехай буде військова маніфестація (саме так пише у своїх мемуарах комбриг Семен Кривошеїн, який командував на цьому заході радянськими окупаційними військами, а ось генерал Гейнц Гудеріан, командир німецьких частин, у своїх спогадах називає цю акцію парадом).

А судді хто?

Історики й політики пояснюють співпрацю з Гітлером намаганням захистити свої держави від неминучої війни. Що ж, це їхнє право. Поляки впевнені, що терористичні акти Пілсудського проти царської Росії були спрямовані на здобуття польської державності, яка була знищена після Третього поділу Польщі. Нинішні лідери російських і українських комуністів Г.Зюганов і П.Симоненко не бачать нічого крамольного в терористичних актах Сталіна й підтримці таких дій Леніним, бо вважають, що в такий спосіб вони ефективно боролися з ненависним їм буржуазно-капіталістичним ладом. Я не маю наміру критикувати такі методи боротьби і співпраці, бо вони на той час були поширені в Європі, і кожен виходив зі своїх інтересів, переслідував певні цілі. Та чи мають право, з огляду на це, російські діячі, а подекуди і європейські політики звинувачувати в тероризмі Бандеру, який боровся за незалежність України тими ж методами, що й Пілсудський і Сталін свого часу? Чи є морально виправданими закиди щодо співпраці лідерів ОУН і УПА з Гітлером, коли в «суддів» самих рильце в пушку?

Підсумовуючи сказане, виділю кілька пунктів, які дуже рекомендував би в майбутньому брати до уваги європейським і українським політикам.

Наступного разу, коли Європарламент надумає писати резолюцію щодо України і забажає включити туди якісь пункти історії, що не влаштовують наших сусідів - поляків чи росіян, - євродепутатам як людям цивілізованим і толерантним слід розглядати історичні події чи постаті не лише з позицій інших держав, будь то Польща, РФ чи ще хтось, а брати до уваги й позицію українських науковців, політиків, громади. А найкраще – створити групу з відомих іноземних істориків, які б вивчили різні точки зору і зробили об’єктивні висновки. Принаймні так робиться в цивілізованому світі.

Інакше не варто порушувати питання героїзації історичних постатей (пам’ятаючи стару армійську приказку: «Іншою стороною героїзму є чийсь злочин»), бо у біографіях героїв кожної країни за бажанні можна знайти багато темних і неприємних сторінок.

Володимир Гінда, історик