На другий тур – без ідеології?

Ні в Януковича, ні в Тимошенко жодної ідеології не простежується. Обидва дотримуються принципу Муссоліні: «Наша програма проста – ми хочемо правити...»

Одним із найважливіших і найпринциповіших наслідків першого раунду виборів стала їх практично повна деідеологізація.

Під ідеологією в загальному сенсі зазвичай розуміють структуровану систему певних чітко сформульованих положень та ідей (частіше політичних, соціальних або суспільних). Десятиліття панування «єдино правильної» комуністичної ідеології надали цьому слову відчутного негативного відтінку.

Між тим, ідеологія – це далеко не погана річ, оскільки вона з’являється не на порожньому місці, а відображає інтереси певних суспільних верств. Оскільки виробляється не найдурнішими людьми на основі історичних традицій того чи іншого народу. Оскільки сприяє самоусвідомленню й самоідентифікації політичної нації та її складників. Оскільки надає політичним силам і політикам цілісну систему поглядів, концепцій, об’єднану єдиним вектором. Оскільки на основі цієї системи сили й політики формулюють цілі та програми своєї діяльності.

Як би не ставитися до екс-кандидатів у президенти Віктора Ющенка, Петра Симоненка, Олега Тягнибока, навіть Інни Богословської, кожен з цих політиків був виразником певної ідеології. Це вже інше питання, наскільки ефективно вони сповідували та втілювали в життя свої ідеології. І наскільки ці ідеології є вартісними.

Коли Віктор Ющенко проголошував у своїй передвиборній програмі курс "національної гідності, соборності і сильної держави”, то це виглядало природним. Навіть для його політичних опонентів і для його не-симпатиків, які складають 95% активних українських виборців. За Ющенком стояли 2002–2004 роки жорсткої боротьби за ці цінності, Майдан, щире прагнення їх реалізувати. І згубна впевненість у тому, що чим частіше й рясніше проголошуватимеш ідеї, тим надійніше і швидше вони здійсняться.

Ющенко справді ліберал, він за демократію, права людини, свободу слова, національне відродження та національну ідею – так, як він їх розуміє. Інша річ, що він, проголосивши й підняв на прапор ці чудові гасла, своїм невдалим правлінням значною мірою дискредитував їх.

За Петром Симоненком – детально розроблена комуністична ідеологія, яка досі приваблює чимало людей старшого покоління. Кращі роки їхнього життя минули за часів її панування. І їм немає діла до того, що депутати очолюваної Петром Миколайовичем фракції КПУ, добра половина яких є мільйонерами, елементарно на тій ідеології паразитують.

Олег Тягнибок – націоналіст. Судячи з усього, ще й переконаний. Про люстрацію, підлих мігрантів, «славних предків, які брали автомати й ішли в ліси воювати», колишній лікар говорить яскраво й без усякого фальшу. Яка, зрештою, різниця, звідки він бере гроші на виборчі кампанії?

В Інни Богословської ідеологія взагалі проста, як мукання голодної корови: дружити з Росією по саме нікуди. І навіть віддати їй Севастополь (і весь Крим), щоб не роздумала, бува, дружити.

Однак ні в Януковича, ні в Тимошенко жодної ідеології не простежується. Обидва дотримуються двох принципів, висловлених свого часу Беніто Муссоліні: «Наша програма проста – ми хочемо правити Італією»; «Тільки ідіоти та мерці не змінюють своїх переконань, а ми розумні люди і ми їх змінюємо».

Камлання Януковича щодо «дружби братніх народів» і «другої державної мови» («подвійне громадянство» нині взагалі зникло з його риторики) є не більш як фігурою мовлення. Він тихенько додає після цих гучних слів, що конституційну норму про єдину державну мову потрібно змінювати конституційною більшістю, забуваючи уточнити, що Партія регіонів ніколи не матиме її в парламенті.

Після першого туру Януковичу пояснили, що такий потрібний йому для перемоги в другому турі електорат Сергія Тігіпка є здебільшого молодим, освіченим і проєвропейськи налаштованим – і він притьмом почав через слово вживати слова «європейський» і «Європа»: «Я поведу Україну європейським шляхом. Але ми прийдемо в Європу не злиденною, а сильною, незалежною країною, де панують європейські стандарти життя людей».

І далі в тому ж стилі... А от про «другу державну» в розлогому зверненні Януковича «до співвітчизників» від 19 січня з викладом квазіпрограмних положень – анічичирк. Зате Віктор Федорович завів мову про укладення нових газових контрактів з Росією на вигідніших для України – відповідно, на невигідніших для Росії – умовах. Адже боротися потрібно не лише за електорат Тігіпка, у більшості своїй лояльний до Росії, а й за виборців Яценюка та Ющенка, локалізованих у Західній Україні.

А як же ідеологія «великої дружби»? «Тільки ідіоти та мерці не змінюють своїх переконань…»

Ось і Юлія Володимирівна не «ідіотка» і не «мрець». Вона «розумна людина» – і з легкістю змінює переконання. Яскраве підтвердження – неймовірно звивиста еволюція її поглядів щодо відносин з Росією та НАТО. Тут сам геополітичний чорт ногу зломить. То вона вимагала мало не розбомбити Кремль, то клялася у вічній дружбі з «великим братом» незгірш за Януковича 2004 року. То підписувала «листа трьох» до НАТО з проханням нарешті прийняти Україну в Альянс, то говорила про «всенародний референдум», наслідки якого сьогодні неважко передбачити.

А нині Юлія Володимирівна готова підхопити з рук Віктора Андрійовича знамено Голодомору і «героїв УПА». На словах, звісно. Їй теж електорат Ющенка дуже потрібен.

Ця неймовірна ідеологічна гнучкість, себто безідеологічність обох кандидатів у президенти України викликає тривогу. Неможливо визначити, куди поведуть вони «неньку», яким шляхом, до яких цілей. Узагалі якось боязно довіряти долю держави людям без принципів і навіть без орієнтирів, людям, які, якщо вважатимуть це за потрібне для себе, моментально розвернуться на 180 градусів прямо на марші.

Ще наприкінці ХІХ століття Оскар Вайльд сказав: «У наш вік світом правлять особистості, а не ідеї». Але чи став світ від того кращим?

Петро Осадчук