|
Барабашов Микола Павлович
18.03.1894, Харків — 21.04.1971, Харків
 Вчений у галузі астрономії, академік Академії
наук УРСР (1948), професор (1933), Герой Соціалістичної Праці (1969).
Мико́ла
Па́влович народився 30 березня 1894 року. Першу астрономічну статтю написав і опублікував у 15-річному віці.
У 1912 році став студентом Тартуського
університету, так як обсерваторія при ньому була оснащена приладами і
інструментами краще, ніж в Харкові. Але хвороба на сухоти перервала навчання. Батько
возив хворого сина лікуватися в Сан-Ремо.
Розпочалася Перша світова війна. Одними з
останніх сім’я Барабашових змогла повернутися додому. 1914 року юнак змушений
був перевестися на фізико-математичний факультет Харківського університету. Закінчив
Харківський університет (1919) і залишився при кафедрі астрономії для
підготовки до професорське звання.Саме тоді виходять його перші наукові праці в
журналах французького астрономічного товариства "Астрономія” та в "Известиях
Русского общества любителей мироведения”, присвячені дослідженням Сонця, Місяця
та інших небесних тіл. Вчителями Миколи Барабашова були вчені зі світовими
іменами: Людвиґ Струве, Микола Євдокимов та Василь Фесенков.
У нелегкий час громадянської війни Микола
Павлович не тільки готувався до отримання професорського звання на кафедрі
астрономії, але і працював вчителем в школі, пізніше був зарахований до штату
обсерваторії на посаду завгоспа. У 1922 році отримав посаду
астронома-спостерігача. 1930 року був призначений директором обсерваторії. З 1933
року професор Харківського університету (у 1943-1946 роках — ректор).
Основні наукові роботи присвячені дослідженням
планет і Місяця. В 1918 році встановив, що поверхня Місяця складається
вулканічних порід базальтового типу з великою пористістю (що було підтверджено
при безпосередньому вивченні Місяця космічними апаратами). У 1920-1926 роках на
270-міліметровому рефлекторі з використанням світлофільтрів провів візуальні
спостереження Марса, на підставі яких була складена карта поверхні планети. З 30-х
років XX ст. став застосовувати методи фотографічної фотометрії при
вивченні планет і Місяця. У 1933 та 1939 роках виконав велику фотографічну
фотометрію поверхні Марса в різних променях, що дозволило йому визначити її
оптичні характеристики (альбедо, колір різних утворень, особливості
відображення тощо). У 1932 році виявив «квазізеркальний» характер відбиття
світла від видимої поверхні Венери. Встановив, що оптична товщина шару
атмосфери Юпітера над хмарно покровом невелика, а світлі й темні смуги лежать
приблизно на одній і тій же висоті. У 1932 році прийшов до висновку, що
речовина внутрішнього кільця Сатурна простирається до самої поверхні планети.
Сконструював (спільно з М.Г. Пономарьовим) перший в нашій країні
спектрогеліоскоп, який зіграв неабияку роль у розвитку Служби Сонця в СРСР.
Автор книг «Дослідження фізичних умов на Місяці
та планетах» (1952), «Природа небесних тіл і їх спостереження» (1969). Один з
авторів і редактор першого «Атласу зворотного боку Місяця» (1960), який
складений за фотографіями, отриманим автоматичної міжпланетної станцією
«Місяць-3».
Проводив велику педагогічну та громадську
роботу. Більше 15 років очолював Комісію з фізики планет Астрономічного ради АН
СРСР.
| 
