Про цінність самостійного мислення в епоху лицемірства
Учора
піймав себе на думці, що не пам’ятаю, коли востаннє Ющенко критикував
Януковича. Це відкриття занепокоїло з огляду на не надто оптимістичну
дилему: або в мене вже розвинувся склероз, або у верхніх ешелонах цієї
країни щось коїться з честю і совістю. Про розум уже й не згадую. На
щастя, підозри щодо склерозу розвіялися, бо з’ясувалося, що ніхто зі
знайомих експертів без допомоги Інтернету не зміг з упевненістю
відповісти на моє запитання. Більшість називала період, коли було
оголошено розпуск Верховної Ради минулого скликання, тоді Ющенко
звинуватив Януковича в спробах скупити необхідну для конституційної
більшості частину депутатів. Утім, усі погодилися, що сам факт
труднощів з відповіддю на таке запитання є доволі симптоматичним і
показовим. Складається враження, ніби принципове світоглядне
протистояння між цими політичними персонажами в часи Помаранчевої
революції залишилося навіть не в минулій п’ятирічці, а в минулому житті. Не
меншим викликом елементарним нормам логіки й здорового глузду є
просторікування Ющенка про «смітники», на яких він у 2004 році нібито
познаходив своїх соратників, дозволивши їм спочатку «стати в нього за
спиною на Майдані», а згодом і отримати посади в органах влади. Насправді
ж кожен, кого ще не розбив параліч амнезії, під присягою підтвердить,
що все було ледве не з точністю навпаки: якби не ці люди, то 2004 рік
Віктор Андрійович провів би не у феєричних поїздках по Україні... З
формальної точки зору Ющенко не збрехав: його оточення на Майдані
справді стояло в нього за спиною. Але він завбачливо промовчав з
приводу головного: друзі й однодумці стояли за спиною насамперед тому,
щоб підтримати його за лікті, допомогти йому опанувати себе й вимовити
хоча б декілька підбадьорливих фраз сотням тисяч людей на Майдані, які
дізналися про екстатичне оголошення Ківаловим про перемогу Януковича. Якби
в ту ніч хтось наважився зробити припущення, що згодом Ківалов буде
нагороджений Президентом Ющенком, а Тимошенко, яка ледве не власноруч
втримала Майдан від зневіри, опиниться в найбільшій опалі, то
необачного жартівника відправили б до божевільні. У мене перед
очима стоїть чи не найбільш драматичний за всю історію партії
«Батьківщина» з’їзд 2004 року, який визначався з кандидатом у
президенти. У фойє і актовому залі готелю «Турист», поблизу станції
метро «Лівобережна», панувала піднесена атмосфера початку чогось
безпрецедентного, неповторного, епічного. Щоправда, епітети, які
змальовують таку перспективу, пов’язувалися аж ніяк не з Ющенком, а з
Тимошенко. А вона вийшла до трибуни і, ретельно підбираючи слова,
подякувала за підтримку й сказала, що єдиний для демократичних сил
спосіб подолати кандидата від влади – це негайно об’єднати зусилля,
інакше перевага Януковича за результатами першого туру виявиться
настільки деморалізуючою, що розраховувати на перемогу в другому турі
не доводиться. Утім, найскладнішим для пояснення був вибір на
користь Ющенка. Нагадаю, що електоральна підтримка обох кандидатів від
демократичних сил за півроку до президентських виборів-2004 була
практично однакова – принаймні перевага одного над іншим коливалася в
межах соціологічної похибки. А оскільки харизма і євангелічна
енергетика Тимошенко мала незрівнянно вищі показники, то – цілком
природно – усі очікували, що поступитися першим місцем у списку
демократичних висуванців має Ющенко. Мені достеменно не відомі
перипетії, які тоді схилили Тимошенко до підтримки Ющенка. Припускаю,
що йшлося не лише про посаду прем’єр-міністра, а й про підтримку
Віктором Андрійовичем Юлії Володимирівни на наступних президентських
виборах. Згодом такою схемою скористалася Росія, а Україна в особі
Ющенка – за сумною традицією – вкотре вирішила не шукати легких шляхів… З
«легкої руки» Віктора Андрійовича ми маємо справу не лише із сумною
традицією, а й також із сумною іронією історичної долі: нині
демократичні сили України знаходяться в тій самій точці
консолідаційного відліку, що й у травні – липні 2004 року. І справа
навіть не в тому, що п’ять з половиною років – коту під хвіст, а в
тому, що Ющенко зробив і продовжує робити все для того, щоб таке
об’єднання не відбулося. Ні, формально він не проти об’єднання
демократів, але з двома симптоматичними застереженнями: по-перше,
стрижнем об’єднання має бути знову таки він і лише він, а по-друге,
Віктор Андрійович з характерним для себе «демократизмом» Калігули
категорично заперечує право Тимошенко уособлювати демократичний спектр
української політики. У голосі керівництва Секретаріату
Президента ще бринять нотки натужної бадьорості – мовляв, Ющенку до
снаги не лише в другий тур вийти, а й загалом перемогти в перегонах.
Такі репліки слід сприймати поблажливо, з розумінням: підлеглі Ющенка
просто зобов’язані бути «професійними оптимістами» – це компенсує
нестачу дипломів про вищу освіту й загалом кепський фаховий рівень. Але
коли неадекватні сентенції починають лунати з вуст тих, хто вже не
перше десятиліття протирає штани у великій політиці, то це призводить
до аналітичного ступору. Приміром, кількома днями тому В’ячеслав
Кириленко поділився сокровенним: «Я не допускаю, що Ющенко не проходить
до другого кола». Сантехнік Вася, який мимоволі став свідком цієї
автотренингової мантри, відреагував так: «А я припускаю. І не лише
припускаю, а й готовий зробити собі харакірі, якщо помилюся». Тут
я піймав себе на думці, що перспективи України не такі вже й
безнадійні: якщо політики остаточно осточортіють народу своїм
неприхованим лицемірством і дешевими хитрощами, то їх принаймні на
перехідний період можна буде замінити сантехніками, чия обізнаність у
політичних справах не нижча, а розуміння гідності навіть вище, ніж у
тих, хто нині умебльовує своїми тілами політичну сцену України. Прикро,
що це доводиться пояснювати Славку Кириленку – людині, з якою колись за
кілька років спільного перебування в студентському гуртожитку на
Ломоносова, 37 нібито вдалося переговорити про все на світі, прийти до
всіх консенсусів, скріплених перепозичанням кількох рублів до стипендії
і братнім поділом чарки горілки та кусня хліба. Можливо, з висоти тих
стосунків вдаватися до послуг посередників в особі ЗМІ не зовсім
коректно, але з огляду на теперішню недосяжність колишнього побратима й
на правах гуртожицького старшинства я собі це дозволяю. Я не
належу до числа прихильників конспірологічних версій політичного
розвитку, тому сприйняв інформацію про змову між Ющенком та Януковичем
з іронією і скепсисом. Ще важче мені уявити Ющенка прем’єр-міністром чи
головою Нацбанку за Президента Януковича. Водночас маю визнати: за
об’єктивними критеріями Ющенко зробив для перемоги Януковича стільки,
що за цього «коня» можна було б вимагати й «півцарства». Ще одна
вельми симптоматична ознака збоченої політичної дійсності – проведення
пропагандистських кампаній Ющенка і Януковича в унісон. Більше того,
узгодженою є не лише послідовність аргументаційної «розгонки
матеріалу»: деякі аналітики і політтехнологи примудряються бути на
ставках в обох штабах. Чому? Навіщо? В ім’я чого? Питань чимало, а
варіантів правдоподібних відповідей на них узагалі безліч. Одна з
технологій, яка вийшла зі штабів Ющенка та Януковича і спрямована на
розмивання потенційного електорату Тимошенко – заклики голосувати
«проти всіх». Більш безглуздої пропозиції виборцю важко навіть уявити,
адже кандидат від цього месиджу ще ніколи й ніде не перемагав, а якщо
раптом переможе в нас, то ніхто й гадки не має, який він. Але
штаби Ющенка та Януковича провели соціологічний моніторинг і з’ясували,
що в розчарованому суспільстві навіть такий абсурдний заклик може
деморалізувати близько мільйона виборців, які плюнуть на все й
дозволять зробити вибір за себе іншим – тим, хто з різних причин прийде
на дільницю напевне. З такої химерної і підступної мозаїки складається
пазл політичного успіху в сучасній Україні. Інша транквілізуюча
методика – намагання переконати суспільство в тому, що важлива не
особа кандидата, а спосіб його приходу до влади. Мовляв, якщо
демократичні норми були дотримані хоча б формально, то які можуть бути
запитання?! Якщо піти за цією логікою, то президентами цілком
«демократично» можуть ставати люди-фантоми, які місяцями й роками
засмагають на Мальдивах, ніжаться в джакузі Монако та граються з
адреналіном на альпійських гірськолижних курортах. Із цих цілком
об’єктивних причин вони не лише не брали участі в подоланні Україною
кризових явищ упродовж 15 місяців, а й не здогадуються про існування
кризи як такої. Теледебати могли б з’ясувати цей аспект і
допомогти громадянам зробити свій вибір більш усвідомлено. Але як
висловився з цього приводу один з фаворитів президентських перегонів,
«навіщо цей цирк?» Проблема навіть не в тому, що цивілізований світ
вважає такий «цирк» невід’ємним атрибутом демократичних процедур, а в
тому, що зневажливо-хамувата репліка не різонула вухо нашому
суспільству ні змістовно, ні стилістично. Той мудрагель, який
рекомендував не перейматися «демократичними дрібничками», у своєму
блозі підкинув для громадської думки ще одну хибну мішень. За його
версією, важливо не те, кого обирають Президентом, а як наполегливо й
інтенсивно громадяни впливають на владу – мовляв, за умов ефективного
громадянського суспільства кожна влада неухильно змінюється на краще. На
жаль, автор цієї наївно-геніальної сентенції не підказав, що робити в
разі відсутності ефективного громадянського суспільства. Також він не
розтлумачив, як громадянам чинити, коли влада банально не збирається
«змінюватися на краще». Та найбільше в цій дивній
президентській кампанії вражають навіть не підступні політтехнологічні
кроки чи лицемірство політиканів, а відверта брехня за геббельсівським
принципом: чим абсурдніша нісенітниця, тим легше в неї повірять.
Приміром, штаби обох Вікторів місяцями торочать, що «найбільша проблема
української політики – це патологічне прагнення влади Юлією Тимошенко». На
мене як свідка непростого етичного вибору, який Тимошенко довелося
робити на з’їзді «Батьківщини» у 2004 році, така тенденційність, що
межує з наклепом, справити маніпулятивний вплив не може, бо мені
достеменно відомо: лідер БЮТ не лише ніколи не вважала себе Месією, а й
завжди була готова помити своєю косою ноги справжньому Месії. Власне,
це й доводить досвід 2004 року. На жаль, тоді вона помилилася. Але
краще з нормальною людиною втратити, ніж з виродком здобути. Можливо,
критики мають рацію: ототожнювати Тимошенко з Україною не зовсім
коректно, адже вона уособлює не всю Україну, а лише ту її частину що
працює, зціпивши зуби, по 16 годин на добу... Ні, вона – не
Україна, а її краща частина. І якби хоча б кожен десятий персонаж
вітчизняного політичного бомонду був скроєний за її особистісними
лекалами, то ми б уже давно жили в країні, за яку не доводилося б
червоніти. ...З-поміж сотень дефініцій "інтелігента” мені
найбільш імпонує та, що акцентує увагу на спроможності самостійно
мислити – не віддавати себе на поталу стереотипам і маніпулятивним
впливам, а здійснювати критичний аналіз усіх тенденцій і альтернатив.
Значущість самостійного мислення пояснюється просто: воно не залишає
хитрощам жодних шансів на тривалий успіх, під його променями
фарисейство і лицемірство зникають як вранішній туман. Тож не лінуйтеся
думати – таке вміння виявилося рушійною силою, яка дала змогу людині
виокремитися з тваринного світу й набути переваги прямоходіння. Зореслав Самчук,
заступник директора Міжнародного інституту гуманітарних технологій
http://www.unian.net/ukr/news/news-356882.html
|