Про цінність самостійного мислення в епоху лицемірства

Учора піймав себе на думці, що не пам’ятаю, коли востаннє Ющенко критикував Януковича. Це відкриття занепокоїло з огляду на не надто оптимістичну дилему: або в мене вже розвинувся склероз, або у верхніх ешелонах цієї країни щось коїться з честю і совістю. Про розум уже й не згадую.

На щастя, підозри щодо склерозу розвіялися, бо з’ясувалося, що ніхто зі знайомих експертів без допомоги Інтернету не зміг з упевненістю відповісти на моє запитання. Більшість називала період, коли було оголошено розпуск Верховної Ради минулого скликання, тоді Ющенко звинуватив Януковича в спробах скупити необхідну для конституційної більшості частину депутатів.

Утім, усі погодилися, що сам факт труднощів з відповіддю на таке запитання є доволі симптоматичним і показовим. Складається враження, ніби принципове світоглядне протистояння між цими політичними персонажами в часи Помаранчевої революції залишилося навіть не в минулій п’ятирічці, а в минулому житті.

Не меншим викликом елементарним нормам логіки й здорового глузду є просторікування Ющенка про «смітники», на яких він у 2004 році нібито познаходив своїх соратників, дозволивши їм спочатку «стати в нього за спиною на Майдані», а згодом і отримати посади в органах влади.

Насправді ж кожен, кого ще не розбив параліч амнезії, під присягою підтвердить, що все було ледве не з точністю навпаки: якби не ці люди, то 2004 рік Віктор Андрійович провів би не у феєричних поїздках по Україні...

З формальної точки зору Ющенко не збрехав: його оточення на Майдані справді стояло в нього за спиною. Але він завбачливо промовчав з приводу головного: друзі й однодумці стояли за спиною насамперед тому, щоб підтримати його за лікті, допомогти йому опанувати себе й вимовити хоча б декілька підбадьорливих фраз сотням тисяч людей на Майдані, які дізналися про екстатичне оголошення Ківаловим про перемогу Януковича.

Якби в ту ніч хтось наважився зробити припущення, що згодом Ківалов буде нагороджений Президентом Ющенком, а Тимошенко, яка ледве не власноруч втримала Майдан від зневіри, опиниться в найбільшій опалі, то необачного жартівника відправили б до божевільні.

У мене перед очима стоїть чи не найбільш драматичний за всю історію партії «Батьківщина» з’їзд 2004 року, який визначався з кандидатом у президенти. У фойє і актовому залі готелю «Турист», поблизу станції метро «Лівобережна», панувала піднесена атмосфера початку чогось безпрецедентного, неповторного, епічного. Щоправда, епітети, які змальовують таку перспективу, пов’язувалися аж ніяк не з Ющенком, а з Тимошенко. А вона вийшла до трибуни і, ретельно підбираючи слова, подякувала за підтримку й сказала, що єдиний для демократичних сил спосіб подолати кандидата від влади – це негайно об’єднати зусилля, інакше перевага Януковича за результатами першого туру виявиться настільки деморалізуючою, що розраховувати на перемогу в другому турі не доводиться.

Утім, найскладнішим для пояснення був вибір на користь Ющенка. Нагадаю, що електоральна підтримка обох кандидатів від демократичних сил за півроку до президентських виборів-2004 була практично однакова – принаймні перевага одного над іншим коливалася в межах соціологічної похибки. А оскільки харизма і євангелічна енергетика Тимошенко мала незрівнянно вищі показники, то – цілком природно – усі очікували, що поступитися першим місцем у списку демократичних висуванців має Ющенко.

Мені достеменно не відомі перипетії, які тоді схилили Тимошенко до підтримки Ющенка. Припускаю, що йшлося не лише про посаду прем’єр-міністра, а й про підтримку Віктором Андрійовичем Юлії Володимирівни на наступних президентських виборах. Згодом такою схемою скористалася Росія, а Україна в особі Ющенка – за сумною традицією – вкотре вирішила не шукати легких шляхів…

З «легкої руки» Віктора Андрійовича ми маємо справу не лише із сумною традицією, а й також із сумною іронією історичної долі: нині демократичні сили України знаходяться в тій самій точці консолідаційного відліку, що й у травні – липні 2004 року. І справа навіть не в тому, що п’ять з половиною років – коту під хвіст, а в тому, що Ющенко зробив і продовжує робити все для того, щоб таке об’єднання не відбулося.

Ні, формально він не проти об’єднання демократів, але з двома симптоматичними застереженнями: по-перше, стрижнем об’єднання має бути знову таки він і лише він, а по-друге, Віктор Андрійович з характерним для себе «демократизмом» Калігули категорично заперечує право Тимошенко уособлювати демократичний спектр української політики.

У голосі керівництва Секретаріату Президента ще бринять нотки натужної бадьорості – мовляв, Ющенку до снаги не лише в другий тур вийти, а й загалом перемогти в перегонах. Такі репліки слід сприймати поблажливо, з розумінням: підлеглі Ющенка просто зобов’язані бути «професійними оптимістами» – це компенсує нестачу дипломів про вищу освіту й загалом кепський фаховий рівень.

Але коли неадекватні сентенції починають лунати з вуст тих, хто вже не перше десятиліття протирає штани у великій політиці, то це призводить до аналітичного ступору. Приміром, кількома днями тому В’ячеслав Кириленко поділився сокровенним: «Я не допускаю, що Ющенко не проходить до другого кола». Сантехнік Вася, який мимоволі став свідком цієї автотренингової мантри, відреагував так: «А я припускаю. І не лише припускаю, а й готовий зробити собі харакірі, якщо помилюся».

Тут я піймав себе на думці, що перспективи України не такі вже й безнадійні: якщо політики остаточно осточортіють народу своїм неприхованим лицемірством і дешевими хитрощами, то їх принаймні на перехідний період можна буде замінити сантехніками, чия обізнаність у політичних справах не нижча, а розуміння гідності навіть вище, ніж у тих, хто нині умебльовує своїми тілами політичну сцену України.

Прикро, що це доводиться пояснювати Славку Кириленку – людині, з якою колись за кілька років спільного перебування в студентському гуртожитку на Ломоносова, 37 нібито вдалося переговорити про все на світі, прийти до всіх консенсусів, скріплених перепозичанням кількох рублів до стипендії і братнім поділом чарки горілки та кусня хліба. Можливо, з висоти тих стосунків вдаватися до послуг посередників в особі ЗМІ не зовсім коректно, але з огляду на теперішню недосяжність колишнього побратима й на правах гуртожицького старшинства я собі це дозволяю.

Я не належу до числа прихильників конспірологічних версій політичного розвитку, тому сприйняв інформацію про змову між Ющенком та Януковичем з іронією і скепсисом. Ще важче мені уявити Ющенка прем’єр-міністром чи головою Нацбанку за Президента Януковича. Водночас маю визнати: за об’єктивними критеріями Ющенко зробив для перемоги Януковича стільки, що за цього «коня» можна було б вимагати й «півцарства».

Ще одна вельми симптоматична ознака збоченої політичної дійсності – проведення пропагандистських кампаній Ющенка і Януковича в унісон. Більше того, узгодженою є не лише послідовність аргументаційної «розгонки матеріалу»: деякі аналітики і політтехнологи примудряються бути на ставках в обох штабах. Чому? Навіщо? В ім’я чого? Питань чимало, а варіантів правдоподібних відповідей на них узагалі безліч.

Одна з технологій, яка вийшла зі штабів Ющенка та Януковича і спрямована на розмивання потенційного електорату Тимошенко – заклики голосувати «проти всіх». Більш безглуздої пропозиції виборцю важко навіть уявити, адже кандидат від цього месиджу ще ніколи й ніде не перемагав, а якщо раптом переможе в нас, то ніхто й гадки не має, який він.

Але штаби Ющенка та Януковича провели соціологічний моніторинг і з’ясували, що в розчарованому суспільстві навіть такий абсурдний заклик може деморалізувати близько мільйона виборців, які плюнуть на все й дозволять зробити вибір за себе іншим – тим, хто з різних причин прийде на дільницю напевне. З такої химерної і підступної мозаїки складається пазл політичного успіху в сучасній Україні.

Інша транквілізуюча методика – намагання переконати суспільство  в тому, що важлива не особа кандидата, а спосіб його приходу до влади. Мовляв, якщо демократичні норми були дотримані хоча б формально, то які можуть бути запитання?! Якщо піти за цією логікою, то президентами цілком «демократично» можуть ставати люди-фантоми, які місяцями й роками засмагають на Мальдивах, ніжаться в джакузі Монако та граються з адреналіном на альпійських гірськолижних курортах. Із цих цілком об’єктивних причин вони не лише не брали участі в подоланні Україною кризових явищ упродовж 15 місяців, а й не здогадуються про існування кризи як такої.

Теледебати могли б з’ясувати цей аспект і допомогти громадянам зробити свій вибір більш усвідомлено. Але як висловився з цього приводу один з фаворитів президентських перегонів, «навіщо цей цирк?» Проблема навіть не в тому, що цивілізований світ вважає такий «цирк» невід’ємним атрибутом демократичних процедур, а в тому, що зневажливо-хамувата репліка не різонула вухо нашому суспільству ні змістовно, ні стилістично.

Той мудрагель, який рекомендував не перейматися «демократичними дрібничками», у своєму блозі підкинув для громадської думки ще одну хибну мішень. За його версією, важливо не те, кого обирають Президентом, а як наполегливо й інтенсивно громадяни впливають на владу – мовляв, за умов ефективного громадянського суспільства кожна влада неухильно змінюється на краще.

На жаль, автор цієї наївно-геніальної сентенції не підказав, що робити в разі відсутності ефективного громадянського суспільства. Також він не розтлумачив, як громадянам чинити, коли влада банально не збирається «змінюватися на краще».

Та найбільше в цій дивній президентській кампанії вражають навіть не підступні політтехнологічні кроки чи лицемірство політиканів, а відверта брехня за геббельсівським принципом: чим абсурдніша нісенітниця, тим легше в неї повірять. Приміром, штаби обох Вікторів місяцями торочать, що «найбільша проблема української політики – це патологічне прагнення влади Юлією Тимошенко».

На мене як свідка непростого етичного вибору, який Тимошенко довелося робити на з’їзді «Батьківщини» у 2004 році, така тенденційність, що межує з наклепом, справити маніпулятивний вплив не може, бо мені достеменно відомо: лідер БЮТ не лише ніколи не вважала себе Месією, а й завжди була готова помити своєю косою ноги справжньому Месії. Власне, це й доводить досвід 2004 року. На жаль, тоді вона помилилася. Але краще з нормальною людиною втратити, ніж з виродком здобути.

Можливо, критики мають рацію: ототожнювати Тимошенко з Україною не зовсім коректно, адже вона уособлює не всю Україну, а лише ту її частину що працює, зціпивши зуби, по 16 годин на добу...

Ні, вона – не Україна, а її краща частина. І якби хоча б кожен десятий персонаж вітчизняного політичного бомонду був скроєний за її особистісними лекалами, то ми б уже давно жили в країні, за яку не доводилося б червоніти.

...З-поміж сотень дефініцій "інтелігента” мені найбільш імпонує та, що акцентує увагу на спроможності самостійно мислити – не віддавати себе на поталу стереотипам і маніпулятивним впливам, а здійснювати критичний аналіз усіх тенденцій і альтернатив. Значущість самостійного мислення пояснюється просто: воно не залишає хитрощам жодних шансів на тривалий успіх, під його променями фарисейство і лицемірство зникають як вранішній туман. Тож не лінуйтеся думати – таке вміння виявилося рушійною силою, яка дала змогу людині виокремитися з тваринного світу й набути переваги прямоходіння.

Зореслав Самчук,

заступник директора Міжнародного інституту гуманітарних технологій

http://www.unian.net/ukr/news/news-356882.html