Щоб серце печалилося болем не лише до ювілейних дат...

Борис КОЗЛОВСЬКИЙ  

Скінчилося. Відгриміли салюти і феєрверки. Фронтовики і до них прирівняні «учасники» (а таких з кожним роком все більше і більше) поховали у шафи свої мундири з орденами і медалями до наступного свята. Бронетехніка – у боксах, вояки – у місцях постійної дислокації...

Телебачення перегодувало нас кінофільмами - і про окопну правду війни - стрічками суворими і болісними, як відкрита рана, і відверто глянцевими, гламурними, на рівні американських бойовиків... Розрізнити, де воно справжнє, а де розважальне, де просто заради ура-патріотизму експлуатується ця безпрограшна тема, напевно, здатен не лише справжній фронтовик, а й кожен, хто завдає собі труду наблизитися до розуміння тієї страшної війни, і через десятиліття відчути на собі її смертельний подих... Зверніть увагу, як різняться кадри кінохроніки від батальних сцен сучасних фільмів про війну. Замість пропилених, зрошених потом солдатських гімнастерок – новесенькі, як з голочки, мундири… Але це тільки, як кажуть, художні деталі. З легкої руки режисерів у багатьох фільмах наші розвідники знищують німців як сучасні Рембо…

Це був лише заспів до моїх думок. Не моє завдання сьогодні аналізувати художню та історичну цінність фільмів про війну. Значно більшою мірою збентежили мене ток-шоу, присвячені темі війни. Маю на увазі «Велику політику з Євгеном Кисельовим» та «Свободу» зі Савиком Шустером. Як каже один мій знайомий, дивлюсь, але з огидою…

Євген Кисельов залучив до передачі через супутник зв’язку відомого російського кінорежисера і актора Нікіту Михалкова. Приводом до цього став вихід на екрани кінострічки «Стомлені сонцем-2». На думку багатьох критиків, фільм цей - антисталінський. Але метр російського кіно охоче розповідав про художні образи і метафори цієї стрічки і чомусь уникав відповідей на запитання про постать Сталіна. «Чи є у вас інформація, що Сталін готувався першим напасти на Німеччину?». «Не знаю, мене це не цікавить, я кіномитець, а не історик…». Думаю, кіноактор зіграв роль аполітичного митця. Все він знає і розуміє... Драстичний був епізод на цій передачі. Один із лідерів «Свободи», Іллєнко-молодший, запитав, точніше, заявив щось неприємне про негативне ставлення до відзначення Дня Перемоги значної частини українців. Михалков не зміг нічого по суті відповісти, бо мало що зрозумів з короткої промови, виголошеної українською мовою. Як на мене, то національно-патріотична справа не постраждала б, якби до Михалкова звернулися і російською. Але… На зауваження, що треба було б взяти із собою на цей телеміст перекладача, Михалков дав відповідь приблизну таку: «Я прийшов спілкуватися з братнім народом і сподівався, що тут усі володіють російською мовою…». Воно - то так. Але якщо народ братній, то чому б і тобі не володіти мовою цього народу або хоча б розуміти її?



а російських телеканалах, принаймні у тих передачах, які я бачив 7-9 травня, про постать Сталіна не йшлося. Очевидно, зважили на сигнал, який подав Дмитро Медведєв. Про Сталіна, як про покійника, краще промовчати. На відміну від нашої преси і нашого телебачення. Цій зловісній постаті була присвячена і левова частка «Свободи» Савика Шустера. Торік на такій же передачі порівнювали Гітлера і Сталіна… Інтерес до цієї теми підігріли комуністи Запоріжжя, які напередодні Дня Перемоги встановили на «приватній партійній території» пам’ятник вождю. Відчули, що час для цього настав сприятливий. Жодне «весілля» на телебаченні не обходиться без «надзвичайного» міністра-скандаліста Нестора Шуфрича. Той видушив із себе кілька слів про «помилки» Сталіна, але нічого протизаконного і аморального в увічненні генералісимуса не побачив. Сталіна, мовляв, злочинцем ніхто юридично не визнав. Влада не забороняє встановлювати пам’ятники Бандері в Галчині, не буде противитися і пам’ятникам Сталіну… У цю мить хтось слушно зауважив, чи може уявити пан Шуфрич встановлення пам’ятника Гітлеру в Німеччині? У ролі адвоката Сталіна виступили екс-міністр оборони генерал Кузьмук, депутати Петро Симоненко та Юрій Болдирев…

Не обійшлося на ток-шоу і без подразника громадської думки, нинішнього міністра освіти Дмитра Табачника. Епатажний міністр ошелешив своїм відкриттям про тотожність тоталітаризму Сталіна і... Бандери. Навіть Тарас Чорновіл не міг цього стерпіти… А депутат-«регіонал» Юрій Болдирев роз’яснив Дмитру Володимировичу, що природа тоталітаризму у Сталіна і Бандери – різна. У Сталіна, мовляв, тоталітаризм класовий, а у Бандери - національний... Ніхто з присутніх на ток-шоу не спромігся пояснити, що ОУН діяла в умовах жорстокої конфронтації з окупаційним польським режимом і що тільки на початках ця політична організація мала ознаки тоталітарної партії, а пізніше перейшла на демократичні організаційні засади... Дмитро Табачник знову почав експлуатувати тему галицького колабораціонізму, паплюжити Бандеру і Шухевича... Один із учасників ток-шоу запропонував під Табачника створити нове відомство - міністерство правди. Я б уточнив - міністерство історичної правди...

Опосередковано захисником Сталіна як «ефективного менеджера війни» виступив і прем’єр-міністр України Микола Азаров на Першому українському каналі 9 травня. На запитання кореспондента про жахливі невиправдані втрати червоноармійців у перший період війни Микола Янович відповів у дусі «а хто ся з тим рахує?». Знайшов таке цинічне порівняння. «Коли людину рятують від смерті й під час операції ламають ребро чи якоїсь іншої шкоди завдадуть, то чи треба на це звертати увагу?». Навіть доктор геологічних наук мав би знати, що технічних засобів ведення війни у німців не було у «десятки разів» більше, аніж у Червоної армії, як Азаров стверджував в ефірі, послуговуючись стереотипами радянської пропаганди брежнєвського періоду. Так само міг би знати, що не уся промисловість країни опинилася в руках загарбників... На ток-шоу у Савика Петро Симоненко пафосно розповідав, як під керівництвом партії було організовано евакуацію промислового потенціалу в глиб країни...

Сталося так, що основними носіями сталінської правди про війну у роки незалежності виступали комуністи. Тепер до них додалися «регіонали». І саме ці політичні сили вдають із себе найвідданіших захисників і шанувальників ветеранів війни. Але як цілком слушно сказав Леонід Макарович, у політиків завжди була спокуса маніпулювати ветеранами, використовувати їх у своїх політичних цілях як частку свого електорату. Серце не повинно печалитися болем лише до пам’ятних дат чи виборів...

Насамкінець - про військові паради. Мій знайомий запитував: «Ну, як тобі парад у Москві?». Парад як парад. Вояки йшли добре, техніка вражає. До чого наука знищення дійшла! Дивився я на це все, і роїлися у моїй голові зовсім не парадні думки. Поруч із Путіним сиділа Анґела Меркель.Чи не думала вона, як і я, про те, чому переможені німці живуть набагато заможніше і щасливіше, аніж переможці? А ще думалося про те, що держава такої могутньої військової потуги не може здолати проявів фашистської ідеології і безчинства російських нацистів, насилля супроти людей іншого кольору шкіри... Той же Нікіта Михалков з болем говорив про те, що за барабанним боєм парадів ми можемо втратити те, що називається простим людським співчуттям. Він згадав, як після недавніх вибухів у московському метро таксисти, як мародери, утричі піднімали ціни за проїзд... На жаль, пам’ять про війну не стала фактором морального очищення суспільства...

Не можу не погодитися із тривожними думками відомого російського публіциста В’ячеслава Костикова: «Протягом найближчих 10-15 років мобілізаційний ресурс Великої Перемоги розчиниться у річці часу. Коли із життя піде остання когорта ветеранів, парад Перемоги буде остаточно приватизовано новою бюрократією...». Це сказано про Росію. Не хотілося б, щоб і про нас...


На фото: Той, у кого пам’ять про війну у серці, йде не на паради і мітинги, а до могил полеглих...